руб
РУБ¹, а, ч., розм.
1. Вузький край, пруг чого-небудь; ребро.
Весла лягли на воду рубом, сіть клалась на самісіньку воду. Ні одна крапля не ляпнула, не сполохала водяної птиці (І. Нечуй-Левицький);
Рубом великої незграбної руки красномовно розгладив [дід] вуса – ніби йому вже піднесли виповнену чарку (Ю. Збанацький).
2. рідко. Шов на тканині; рубець.
◇ (1) Руб ру́ба позива́є (кли́че) – про що-небудь дуже поношене.
– Адже ж ходив [Чіпка] до цього не тільки в шитих [сорочках], а часом у таких, що руб руба позиває... (Панас Мирний);
Руб руба кличе (Номис).
РУБ², бля́, ч., прост.
Те саме, що карбо́ванець 2.
Копійка руб береже (прислів'я);
[Юхим:] Як же ж я, хазяйський син, та піду у свиті, щоб мене підняли на глум? Дайте .. руб серебра [срібла] на ситцеву рубашку! (М. Кропивницький).
Словник української мови (СУМ-20)