самозабуття
САМОЗАБУТТЯ́, я́, с.
1. Стан забуття себе, своїх турбот, думок, переживань і т. ін.
Може б, гарячка полеміки, політична боротьба пером дали б мені те самозабуття, якого я прагнув (Леся Українка);
Кріпаки-інтелігенти часто шукали самозабуття в пияцтві. А ще частіше накладали на себе руки (П. Колесник);
// Стан глибокої задуми.
2. Найвищий ступінь натхнення, захоплення, збудження, що призводить до граничної зосередженості на чому-небудь.
Самозабуття в роботі.
3. Добровільна відмова від своїх особистих інтересів в ім'я кого-, чого-небудь; саможертва, самозречення.
За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася (О. Гончар).
Виво́дити / ви́вести із забуття́ (із самозабуття́) див. виво́дити¹;
(1) До самозабуття́:
а) із великим захопленням; натхненно; самозабутньо.
[Кость:] Треба сказати вам, що у нас батько людина спокійна, в наші справи не втручається, до самозабуття любить грати у хвильку і трохи боїться матері (С. Васильченко);
Працював він азартно, до самозабуття, важко було назвати когось із товаришів більш дисциплінованого і витриманого, ніж Михайло (Ю. Збанацький);
Він тримав біля рота губну гармонійку і, надувши запалі землисті щоки, до самозабуття, вкладаючи у те всю душу, видував з неї нескладний мотивчик (В. Козаченко);
б) дуже пристрасно до нестями.
Гастелло ненавидів ворога до самозабуття, до безмежності (А. Хижняк);
М. Рильський до самозабуття закоханий у рідну природу (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)