синів
СИ́НІВ, нова, нове.
Прикм. до син; належний синові (у 1 знач.).
Покинула [вдова] знову хату, Синову господу (Т. Шевченко);
Стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову (Панас Мирний);
Синові діти здавались дрібними (М. Коцюбинський);
– Цить, сестро, бо й я голодна, – обізвалась Балабушиха, – буду довго пам'ятати синове весілля (І. Нечуй-Левицький);
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати (В. Симоненко);
Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі (Г. Косинка);
Коріння синового характеру лежить у минулому батьків. У їх любові. У вірності (І. Муратов);
Душею вловив синів неспокій, десь серцем збагнув і причину його (Ю. Мушкетик);
Клим у задумі слухав синову річ (К. Гордієнко).
Словник української мови (СУМ-20)