синів
СИ́НІВ, нова, нове. Прикм. до син; належний синові (у 1 знач.).
Покинула [вдова] знову хату, Синову господу (Шевч., І, 1963, 229);
Стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову (Мирний, І, 1949, 215);
Синові діти здавались дрібними (Коцюб., II, 1955, 271);
— Цить, сестро, бо й я голодна,— обізвалась Балабушиха,— буду довго пам’ятати синове весілля (Н.-Лев., III, 1956, 61);
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати (Сим., Земне тяжіння, 1964, 8);
Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі (Кос., Новели, 1962, 158);
Коріння синового характеру лежить у минулому батьків. У їх любові. У вірності (Мур., Свіже повітря.., 1962, 50);
Душею вловив синів неспокій, десь серцем збагнув і причину його (Мушк., Серце.., 1962, 38);
Клим у задумі слухав синову річ (Горд., II, 1959, 206).
Словник української мови (СУМ-11)