скотина
СКОТИ́НА, и, ж.
1. збірн. Те саме, що скот.
Скотина Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати (Т. Шевченко);
Вигнав пастушок скотину на поляну (Г. Хоткевич);
На цих землях і велося панське господарство, де сіяли пшеницю та вирощували табуни скотини (Г. Коцюба);
[Мотря:] Піди, синашу, та допоможи дідові упорядкувати скотину (З. Мороз);
// Одна тварина.
Та й справді, хороший був ослик, людяний, смирний, слухняний. Жалко скотину (М. Коцюбинський);
* У порівн. – Кундель, бач, який здоровий, мов скотина (Л. Глібов).
2. перен., розм. Про грубу, жорстоку, підлу людину.
Вона допевнилася, що її муж – скотина. То чи ж годна вона любити скотину людською любов'ю? (Л. Мартович);
// Уживається як лайливе слово.
– Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!.. – Накарачки, скотино! – гукнув учитель (Панас Мирний);
– Пробачте, я інтелігентна людина, і прошу... – Я теж інтелігент! – ледве стримуючи лють, роздільно і тихо сказав Щорс. – Ми обоє вчились на народні гроші, скотина (О. Довженко);
– Но, но! – галасує начальник поліції. – Не пащекуй, скотино! (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)