скучний
СКУЧНИ́Й, а́, е́.
1. Який відчуває нудьгу; невеселий.
Чарівник сидить у березняку на траві сумний і скучний (С. Васильченко);
// Який виражає нудьгу.
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне (С. Васильченко);
// у знач. ім. скучни́й, но́го, ч.; скучна́, но́ї, ж. Той, хто відчуває нудьгу.
Скучних і нудних на весіллі нема. Та їх взагалі нам не треба (С. Воскрекасенко).
2. Який викликає нудьгу; нецікавий.
Тепер моя нога в “нормальному” стані, .. позволив писать і навіть скучні книжки читать (Леся Українка);
Збори були для мене скучні (Григорій Тютюнник);
// Який не викликає інтересу.
– Пане Ястшембський! наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! (І. Нечуй-Левицький);
Бронко на перших порах видався Сташці досить скучним партнером (Ірина Вільде);
// Який викликає нудьгу своєю одноманітністю, монотонністю, похмурістю.
Раптом .. почався спів, вільний, розмірений, скучний (М. Коцюбинський);
Вона [картина], безперечно, виграла б при меншому габариті. Тоді не викликала б критичного напряму думки ні зайвина скучного неба, ні настирливість зеленої стіни жита (О. Довженко);
// Позбавлений різноманітності, яскравості, радості.
Я маю право на таке [яскраве] життя, як кожна людина, а тим часом мушу скніти й волочити скучне життя без надії на краще (М. Коцюбинський);
Відтак попливли дні за днями. Скучні, одноманітні (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)