скучний
СКУЧНИ́Й, а́, е́.
1. Який відчуває нудьгу; невеселий.
Чарівник сидить у березняку на траві сумний і скучний (Вас., II, 1959, 55);
// Який виражає нудьгу.
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне (Вас., II, 1959, 151);
// у знач. ім. скучни́й, но́го, ч.; скучна́, но́ї, ж. Той, хто відчуває нудьгу.
Скучних і нудних на весіллі нема. Та їх взагалі нам не треба (Воскр., З перцем!, 1957, 203).
2. Який викликає нудьгу; нецікавий.
Тепер моя нога в «нормальному» стані,.. позволив писать і навіть скучні книжка читать (Л. Укр., V, 1956, 187);
Збори були для мене скучні (Тют., Вир, 1964, 405);
// Який не викликає інтересу.
— Пане Я стшембський! наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! (Н.-Лев., II, 1956, 63);
Бронко на перших порах видався Сташці досить скучним партнером (Вільде, Сестри.., 1958, 386);
// Який викликає нудьгу своєю одноманітністю, монотонністю, похмурістю.
Раптом.. почався спів, вільний, розмірений, скучний (Коцюб., II, 1955, 131);
Вона [картина], безперечно, виграла б при меншому габариті. Тоді не викликала б критичного напряму думки ні зайвина скучного неба, ні настирливість зеленої стіни жита (Довж., III, 1960, 104);
// Позбавлений різноманітності, яскравості, радості.
Я маю право на таке [яскраве] життя, як кожна людина, а тим часом мушу скніти й волочити скучне життя без надії на краще (Коцюб., II, 1955, 435);
Відтак попливли дні за днями. Скучні, одноманітні (Хотк., II, 1966, 168).
Словник української мови (СУМ-11)