славно
СЛА́ВНО, присл.
1. Присл. до сла́вний 4.
[Катря:] Він і співа славно, голосно та так чуло (М. Старицький);
Як славно червоною глиною підведена призьба (М. Стельмах);
[Сашко:] Ніхто ж так славно не розкаже нам про природу, як Надійка (З. Мороз);
Великая настала січ! Троянці дуже славно бились, Рутульці трохи поживились, Насилу розвела їх ніч (І. Котляревський).
2. рідко. Із славою.
Раз умирати кождому [кожному], але славно вмирати – се не кождому лучається (І. Франко);
В одній сім'ї зростали, Разом ішли на бій І славно умирали Гастелло, Кошовий (М. Нагнибіда).
3. у знач. пред. Про почуття задоволення, приємності, яке охоплює кого-небудь.
– Учора я ходив ген аж за ліс. Славно так. Попід лісом ідеш, не душно, пташки співають (Панас Мирний);
Славно у тій пасіці. Дихать – не надихаться! Легко, вільно! (Марко Вовчок);
Татко наказав посипати свіжим піском усі стежки коло будинку .. Славно буде! Чудово! (Леся Українка);
І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стаю женцем (М. Стельмах).
4. у знач. виг., рідко. Уживається на означення схвалення, згоди; добре.
– Славно, славно! – закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість (І. Франко);
Обняла [Маруся] опришка і поцілувала в повні губи. Гомін одобрення [схвалення], трохи насмішливого, трохи заздрісного, пройшов покоєм .. – Славно! Славно! – кричала гості. – Ще раз! (Г. Хоткевич);
– Я ще змалку таку охоту маю до грамоти, що господи! – От і славно!.. Приходь щовечора до мене, будемо вчитися (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)