солонець
СОЛОНЕ́ЦЬ, нцю́, ч.
1. част. солонці́, і́в. мн. Ґрунти степових, пустельних і напівпустеотних зон із вмістом легкорозчинних солей.
Відрізняють солончаки, що містять солі у верхньому горизонті, та солонці, у яких легкорозчинні солі вимиті в глибші шари, а в колоїдній частині залишився увібраний натрій (з наук.-попул. літ.);
Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур'яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку (Леся Українка);
Меліорація солонців;
Освоєння солонців.
2. Озеро або джерело з солоною водою.
3. Солевитривала рослина родини лободових із соковитим стеблом і колосоподібним суцвіттям.
Солонець трав'янистий – це перша рослина при заростанні солончаків (з наук. літ.);
Солонець трав'янистий;
Червоний солонець.
4. Ділянка ґрунту із джерелом солоної води.
5. Місце, де кладуть, розсипають сіль для диких тварин.
Щоб розвести і закріпити в господарстві козуль, тут створено штучні солонці. Молоту сіль кладуть у спеціальні корита, а сіль-лизунець – у розколину пенька (з наук.-попул. літ.).
◇ (1) О́чі на солонці́ (д) див. о́ко¹.
Словник української мови (СУМ-20)