спокута
СПОКУ́ТА, и, ж.
Відбування покарання за вчинення злочину, провини і т. ін.; каяття.
[Павло:] Нагрішив уволю, пора каятись. Тільки не знаю, чи стачить господь віку на спокуту? (М. Кропивницький);
Не підеш до церкви – буде тобі таке, що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби (З. Тулуб);
– Постривай, – спинив Хмельницький сенатора, – чи ж не той самий король зволив у сеймі вирікти, що ми всі розбишаки та гультяї, і для нас немає іншого способу спокути, як смерть на палях? (Н. Рибак);
Тепер вона зрозуміла, вона готова щиро перепросити... але чи прийме її спокуту твердий Клименко? (О. Гуреїв);
Земні поклони – фізичний прояв спокути і смирення, підкорення нижчих сил – вищим (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)