справді
СПРА́ВДІ.
1. присл. У дійсності, насправді, дійсно.
І згадував літа свої Давнії, благії... Де, як, коли і що робилось? Було що справді, а що снилось..! (Т. Шевченко);
А він: – Так се справді ви тут? Ми чули, та віри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться (Марко Вовчок);
Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами .. – вже не пригадаю (О. Довженко);
Так сміється, що не можна зрозуміти, чи жартує чоловік, чи й справді жде копійчину (М. Стельмах);
– Ви справді думаєте, що я боюся вас (М. Хвильовий).
2. у знач. вставн. сл. Уживається для підтвердження достовірності висловлювання; відповідає за значенням словам: дійсно, насправді.
Дівчинка, справді, як та квіточка, розпукується; таке славне дитяточко (Марко Вовчок);
– А ходімо, справді, ще раз до матері, – сказала Горпина (Панас Мирний);
– Але, справді, уявіть собі, що кожен наш землероб виростив два плодових дерева... (О. Довженко);
Справді, літературно опрацьована мова відрізняється від живої діалектної стихії (із журн.).
3. у знач. пит. частки. Уживається для вираження сумніву в чому-небудь.
[Зет:] Заспівав би, а ми послухали б отак між ділом. [Орфей:] Справді? Ще? (Леся Українка);
– Справді? – здивовано звела брови Ясногорська. – Тільки один-єдиний раз? На все життя? (О. Гончар);
– Ой, то ти красуня в мене? – не прикидаючись, здивувався і зрадів Бараболя. – Справді? – засоромлено одвертається від нього і, пригинаючись, заглядає в шматочок дзеркала, вмощеного в стіну (М. Стельмах).
(1) [Та й] спра́вді ж [бо] – уживається для підтвердження чого-небудь, для запевнення в чомусь.
– Так Дарці ж я не присягалась, ні, справді ж, нічого не обіцяла, а Зоні перед олтариком заприсяглась! (Леся Українка);
На полу спить панна Олена .. Та й справді ж бо краля була! (Г. Квітка-Основ'яненко).
Словник української мови (СУМ-20)