спустіти
СПУСТІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.
1. Стати пустим, порожнім; спорожніти.
Вже спустіли всі відра, які привезли вершники з собою (З. Тулуб);
Мати давала їй деякі речі, а вона носила їх у Туркенівку на базар продавати. Так поступово спустіла хата. Лишилися голі стіни (Л. Юхвід).
2. Стати безлюдним або малолюдним, звільнитися від чиєї-небудь присутності; збезлюдніти.
Містечко спустіло. Всі, хто лишень міг, утікали в поле або в ліс (М. Коцюбинський);
Збори закінчилися. Простора кімната спустіла (П. Автомонов);
// безос.
Як угледів [пан] дівчинку, аж очі йому засвітились, та й каже: – Ходи зо мною в двір, дівчино!.. Загарбав він її та й повів. Наче сонце наше зайшло! Якось у хаті спустіло, обезлюдніло (Марко Вовчок);
Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наіждженій дорозі свистіли і скрипіли, від'їжджаючи, сани (С. Васильченко).
3. перен. Стати менш змістовним, цікавим.
Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало [понижчало], помиршавіло; життя його спустіло (Панас Мирний);
// Відчути себе нездатним до повнокровного, активного творчого життя.
Як спорожнів, спустів я нині (Хоч і потовщав)! Як живу Одноманітно! (М. Рильський).
Словник української мови (СУМ-20)