спустіти
СПУСТІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.
1. Стати пустим, порожнім; спорожніти.
Вже спустіли всі відра, які привезли вершники з собою (Тулуб, В степу.., 1964, 70);
Мати давала їй деякі речі, а вона носила їх у Туркенівку на базар продавати. Так поступово спустіла хата. Лишилися голі стіни (Юхвід, Оля, 1959, 130).
2. Стати безлюдним або малолюдним, звільнитися від чиєї-небудь присутності; збезлюдніти.
Містечко спустіло. Всі, хто лишень міг, утікали в поле або в ліс (Коцюб., II, 1955, 181);
Збори закінчилися. Простора кімната спустіла (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 577);
// безос.
Як угледів [пан] дівчинку, аж очі йому засвітились, та й каже: — Ходи зо мною в двір, дівчино!.. Загарбав він її та й повів. Наче сонце наше зайшло! Якось у хаті спустіло, обезлюдніло (Вовчок, І, 1955, 4);
Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наіждженій дорозі свистіли і скрипіли, від’їжджаючи, сани (Вас., І, 1959, 89).
3. перен. Стати менш змістовним, цікавим.
Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало [понижчало], помиршавіло; життя його спустіло (Мирний, III, 1954, 114);
// Відчути себе нездатним до повнокровного, активного творчого життя.
Як спорожнів, спустів я нині (Хоч і потовщав)! Як живу Одноманітно! (Рильський, Поеми, 1957, 37).
Словник української мови (СУМ-11)