станиця
СТАНИ́ЦЯ¹, і, ж.
1. іст. У Росії XVI–XVII ст. – озброєний загін вершників, який висилали в степ для спостереження за пересуванням татарських загонів, що чинили набіги на південні й південно-східні кордони держави.
Для чатування татар висилали в степ загони, або, як їх називали, станиці (з навч. літ.);
// заст. Військо.
Як тілько світова зірниця На небі зачала моргать, То вся Троянськая станиця Взялася мертвих зволікать (І. Котляревський).
2. іст. У дореволюційній Росії і на Східній Україні – адміністративно-територіальна одиниця, до складу якої входило одне чи кілька козацьких поселень.
Приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся?.. запитувала якась Донська станиця у Піщанської волості... (Панас Мирний);
Шевченко мало не скрикнув від радісного здивування: в улоговині розкинулася велика станиця, потопаючи в густій зелені садів і левад (З. Тулуб);
Пам'ятаю 1907 рік і перший рік моїх кубанських заробітків .. Вісім років я поневірявся, куштуючи заробітчанської долі в кубанських станицях (Іван Ле).
3. Населений пункт сільського типу на Дону, Кубані та в інших колишніх козацьких областях.
Йдуть танки... Палають козачі станиці (І. Нехода).
СТАНИ́ЦЯ², і, ж., діал.
Стайня.
Бере [дівчина] коня за поводи, Миленького за рученьку, Веде коня у станицю, А милого у світлицю (з народної пісні).
Словник української мови (СУМ-20)