стукнути
СТУ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. чим і без дод. Однокр. до сту́кати.
Стукнула [панночка] дверима, аж стольчики [стільчики] всі скакнули, як живі (Марко Вовчок);
Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дістав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза (І. Нечуй-Левицький);
– Хай буде по-твоєму! – стукнув кулаком по столі Яків Данько (М. Стельмах);
Я прийду до тебе, нене, крізь пожари, підійду й тихенько стукну у вікно (В. Сосюра);
Десь зовсім поруч стукнув кулемет (М. Бажан);
Дувид привів дружину в хату, коли йому стукнуло сорок років (М. Томчаній);
Серце матері стукнуло (Панас Мирний);
// безос.
Стукнуло в причільне вікно. Гиря не почув (М. Куліш);
* Образно. До ранку ніч дійшла серпнева І стукнула в його сліпе віконце (М. Рильський).
2. кого, розм. Ударити кого-небудь.
[Погода:] Копай, а то я тебе так стукну граблями... (О. Корнійчук);
Із верхівки зірвалось яблуко і стукнуло піонервожатого по голові (О. Донченко).
3. що, перен., розм. Випити спиртного.
Стара Оришка вже добре стукнула перцівки, але проворненько підвелась і незабаром винесла дві пляшки вишнівки (І. Нечуй-Левицький).
◇ (1) Сту́кнуло в го́лову, безос. – раптово виникло, спливло у думці що-небудь.
Тут, видно, гірше, ніж там, звідки приїхав. .. І знов стукнуло в голову те саме настирливе питання, що вже забувалось: як воно буде? (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)