стукіт
СТУ́КІТ, коту, ч.
1. Короткі, уривчасті сильні звуки від частих, повторюваних ударів по чомусь, падіння чого-небудь, коливань, розривів і т. ін.
Здалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по мості (М. Коцюбинський);
З машинного бюро линув швидкий стукіт друкарської машини [машинки] (Д. Ткач);
Стукіт чимось металевим об каміння ставав щораз виразнішим (Ю. Збанацький);
Нараз почувся стукіт у ставню... (Г. Хоткевич);
Іноді ритмічний стукіт кулеметної черги віддавався в глухому завулку околиці (П. Дорошко);
От свисток дає кондуктор, і гудок гукає: – В путь! І коліс веселий стукіт навкруги далеко чуть (Н. Забіла).
2. Шум, який створюється ритмічними скороченнями серця, пульсацією крові.
Знеможено схилилась [Ніна] на канапу, .. лежала, прислухаючись до приглушеного стукоту серця (Олесь Досвітній).
Словник української мови (СУМ-20)