табу
ТАБУ́, невідм., с.
У первісних та відсталих племен і народів релігійна заборона певних дій, слів тощо, порушення якої, за забобонними уявленнями людей, неминуче спричиняє тяжке покарання.
Табу – своєрідна заборона вживати за певних умов ті або інші слова, зокрема власні імена. Явище “табу” поширене у багатьох відсталих племен і народів – полінезійців, австралійців, зулусів, ескімосів тощо (з наук. літ.);
// перен. Взагалі яка-небудь заборона.
Негритянко! Задумлива ноче, Забудьмо сьогодні про всі табу, Серце моє виспівати хоче Твоїм рукам золоту хвальбу (Д. Павличко);
Тривалий час про національно-визвольні поривання українського народу і про їхнє відображення у мистецтві говорити й писати заборонялося, на все, що було пов'язане з героїчною й трагічною епопеєю нашого народу, було накладено табу (Б. Лепкий).
Словник української мови (СУМ-20)