тріо
ТРІ́О, невідм., с.
1. Музичний твір для трьох інструментів або трьох голосів із самостійними партіями в кожного.
Починається тріо: “Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче” (І. Нечуй-Левицький);
Тріо для скрипки, віолончелі та контрабаса.
2. Ансамбль із трьох співаків або музикантів для виконання таких творів.
Кропивницький навчив Івана грати на секунді, Миколу – на віолончелі, і вони з глибоким почуттям виконували українські пісні, перекладені Кропивницьким для тріо (з наук. літ.);
Серед ансамблів найбільшою художньою досконалістю відзначається тріо сестер Байко (з наук. літ.);
// Три співаки або музиканти, які виконують взагалі музичний твір.
Тріо-музики завзято витинали новітній фокстрот (Олесь Досвітній);
// у знач. присл. Трьома голосами, на трьох інструментах.
Потім, що називається, таки розгойдали й Ростислава і заспівали тріо давно неспіваного Даргомижського (Іван Ле).
3. перен. Про трьох осіб, людей, що пов'язані між собою дружбою або завжди бувають разом.
Вони [хлопці] літами однакові з нашою Олесею (14–15 літ), і сеє тріо провадить життя досить веселе (Леся Українка).
4. Середня частина деяких видів інструментальних п'єс, танців і т. ін., більш спокійна та мелодійна, ніж перша та остання.
Словник української мови (СУМ-20)