турбувати
ТУРБУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., кого, що.
1. Викликати неспокій, хвилювання; непокоїти.
Явдосі не спалося. Стару голову турбували важкі та нерадісні думки про Йосипову долю... (Панас Мирний);
До нашого села від двірця треба їхати 7 верст, а переїзд сей хай Вас не турбує, бо тепер як знаємо, коли прибудете, то вишлемо коні на дворець (Леся Українка);
Батькові крики його не турбують. Юра до них уже звик (Ю. Смолич);
// рідко. Мучити, бути відчутним (про біль, хворий орган і т. ін.).
Я чую біль, але цей біль уже не турбує (Ю. Яновський).
2. Порушувати чий-небудь спокій.
Нащо вже й бога турбувать, Коли по-нашому не буде (Т. Шевченко);
Щоб не турбувати матері, вона взяла з собою ключ (О. Донченко);
[Людмила:] Андрій Григорович погано почуває себе і дуже просив, щоб його не турбували (З. Мороз);
Над нашим домом пролягає траса .. Шумливі пролітають літаки Вдень і вночі. – Це заважає вам, Турбує вас, тривожить, непокоїть? (М. Рильський).
3. перен. Виводити що-небудь із стану спокою.
Вечірній вітер турбував стареньку нашу грушу (Леся Українка);
Кругом мряка, кругом хуга І мороз лютує, Наганяє вітер тучу, Дерева турбує (Дніпрова Чайка);
Інший турбує веслом простори морів небезпечних, Інший береться до зброї і важить на царські чертоги (М. Зеров).
Словник української мови (СУМ-20)