умлівати
УМЛІВА́ТИ (ВМЛІВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УМЛІ́ТИ (ВМЛІ́ТИ), і́ю, і́єш, док.
1. Знемагати від якого-небудь сильного переживання, враження, відчуття великої втоми і т. ін.
Сама вмліваючи з тривоги.., старалась [Регіна] його [Владка] піддержати (І. Франко);
Чугайстир втомлявся .. Іван і сам умлівав од утоми (М. Коцюбинський);
Яким же він дивом здивувався, коли його товариші аж умлівали зо сміху над його відомостями..! (Л. Мартович);
Я умлівала над хворим. Плакала я, що безщасна Тая душа (Дніпрова Чайка);
[Варвара:] Купи собі гітару, ти ж колись так грав, що всі дівчата умлівали... (О. Корнійчук);
* Образно. Гаспидськи наперчений борщ шипів і булькав, і пахощі стояли над Січчю, аж святі умлівали на небі (Ю. Мушкетик);
// Розчулюватися, ставати зворушеним.
Рудий кіт, на ім'я Ковелько, війнув хвостом і втік під ліжко. – Ач який, – умлівала бабуся, – лишень не заговорить... (В. Підмогильний);
// тільки недок., за ким. Страждати від кохання.
[Ледачий:] Якби ви знали, скілько за мною дівчат умлівало! (І. Карпенко-Карий);
Кому ж не видно, що Юрко навіть не підходить до неї, а вона щовечора умліває і сохне за ним (М. Стельмах);
// Перебувати у стані розслабленості, млості.
Усім було душно, усі аж умлівали од духоти (І. Нечуй-Левицький);
Знеможені пасажири поховалися в холодок, але й там умлівали від спеки (П. Панч);
Ілько Панасович зі схлипом чоломкався з чверткою, .. кидав, як за плечі, цибулю, печеню .. і, вже умлівши, штрикав кудись у клавішну поребрину мага [магнітофона], видобуваючи з безвісті незвичні, тонкосрібні голоси (А. Крижанівський);
* Образно. Припорошена порохом стерня вже другий місяць умлівала від сонця і живилася тільки росою (П. Панч);
// Втрачати свідомість, непритомніти; зомлівати.
І що тільки в церкві дяк “Іже” заспіває, Бідна баба у кутку Мало не вмліває (С. Руданський);
На той зойк вибіг Яць з хати і підняв жінку: мала вибите одно [одне] око і на чолі кроваву рану .. Не кричала, не стогнала багато, тілько умлівала раз за разом (І. Франко);
Прибігла [Дмитриха] з лісу просто до Павла Гаєвого та й трохи не вмліла з переляку на порозі. – Ей, вуєчку..! – кричала, ледве переводячи дух. – Гринько повісився! (Л. Мартович);
// Завмирати, ціпеніти.
Вона [Настя] припала до Гната, обіймала його, умліла на його грудях (М. Коцюбинський);
// Нити, завмирати (про серце, душу).
Співай, ненько, тихесенько, бо сон утікає, не сплять очі, серце в'яне, душа умліває (Уляна Кравченко);
І її [Химине] серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими їй людьми (М. Коцюбинський);
Пий, серце, найсолодшу з насолод – поцілунок першого кохання, умлівай від незнаного щастя (В. Речмедін).
2. Ставати нечутливим через порушення кровообігу; терпнути (про частини тіла).
В опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить [жінка] прясти дальше (В. Стефаник);
Іванко не хоче заснути без співу. Мусить вона носити його й співати. Руки вмлівають, але дитина без присиплювання [присипляння] не засне! (А. Крушельницький);
[Хор косарів:] Коси нам не затупіють: Клепані гаразд, Руки наші не умліють, Скосим луг зараз! (М. Кропивницький).
3. розм. Доходити до готовності повільно, на слабкому вогні, на жару (про страву); упрівати.
Що казати, розвідники люблять помріяти в лісовій тишині, біля вогнища, на якому умліває запашна яловичина (В. Земляк);
В печі вже напалено і борщ умліває, обгорнутий попелом (Є. Гуцало);
А чи знаєш ти, хлопче, що зварений у каструлі на плиті борщ – це не борщ. Як слід не вкипить, не вмліє (І. Цюпа);
// Розжарюючись, ставати придатним для обробки (про залізо).
Поки на вугіллі умлівало залізо, Шаповал гукнув доньку з городу (М. Стельмах);
Поспішив [Михайлик] до кузні, де вже вмліло в горені [горні] залізо, щоб мерщій узятись до роботи (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)