урядник
УРЯ́ДНИК (ВРЯ́ДНИК), а, ч.
1. У дореволюційній Росії – нижній чин повітової поліції.
Селяни довезли їх до міста й здали поліцейським урядникам (І. Нечуй-Левицький);
– От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, – зараз руки назад та й до врядника (М. Коцюбинський);
Врядник жив поблизу і прибiг швиденько (Б. Грінченко);
Всю систему колишніх управ, .. всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів .. я не забуду, здається, довіку (Г. Косинка);
В цей час до громади чвалом підлетів на вмиленому коні урядник і, козирнувши, подав пакет справникові (М. Стельмах).
2. заст. Унтер-офіцерський чин у козацьких військах.
3. Те саме, що урядо́вець.
Вуйко був бідний магістратський урядник (І. Франко);
– Та я... що я? – м'явся комісар. – Я не правник. Я канцелярійний урядник (Л. Мартович);
– Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого .. багатиря або високого урядника, – подумала Маруся (І. Нечуй-Левицький);
До дев'ятого вересня останній урядник Міністерства екології має залишити приміщення на Хрещатику (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)