устид
УСТИ́Д (ВСТИД), у, ч., розм.
Стид.
Маня .. зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву (І. Франко);
Набрались старости встиду, Трохим нещасний похилився, Ідуть із хати, – й на біду, Гарбуз за ними покотився!.. (С. Руданський);
Вона ж [Тодоська] певна у собі, походжує [походжає], мов тая краля, ані тобі встиду, ані сорому (Дніпрова Чайка);
Прости їм, Боже, встид і відпусти їм гріх. Напростувалася їм путь – спадна, укотиста (В. Стус);
// у знач. пред. Стидно.
Вона чула щось про нервову кров, але ніколи до пуття не могла довідатися, що то за хвороба .. А запитатися було встид (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)