устид
УСТИ́Д (ВСТИД), у, ч., діал. Стид.
Маня.. зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву (Фр., І, 1955, 322);
Набрались старости встиду, Трохим нещасний похилився, Ідуть із хати, — й на біду, Гарбуз за ними покотився!.. (Рудан., Тв., 1959, 64);
Вона ж [Тодоська] певна у собі, походжує [походжає], мов тая краля, ані тобі встиду, ані сорому (Дн. Чайка, Тв., 1960, 84);
// у знач. присудк. сл. Стидно.
Вона чула щось про нервову кров, але ніколи до пуття не могла довідатися, що то за хвороба.. А запитатися було встид (Хотк., II, 1966, 366).
Словник української мови (СУМ-11)