ухо
У́ХО, а, с., розм.
Те саме, що ву́хо.
“А що, як, викравшись помалу, Забратися в Рутульський стан? – Шептав Низ в ухо Евріалу: – То каші наварили б там” (І. Котляревський);
В очах – жовто, чорно; а в ушах – пищало, стогнало, вило... (Панас Мирний);
Словце “ярмарок” попало в ухо дітям (Марко Вовчок);
Ухо, привикле до бубнів і сурм воєнних, з насолодою ловило звуки народної пісні (Б. Лепкий);
Кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав ухо до грудей (О. Гончар);
Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... (С. Васильченко).
Від у́ха до у́ха позіха́ти (посміха́тися) / позіхну́ти (посміхну́тися) див. позіха́ти.
△ (1) Басо́ве́ у́хо – орнамент на писанці, що нагадує закрутку баса.
◇ Аж за (по́за) ву́хами (рідше уша́ми, у́хами) лящи́ть (тріщи́ть) див. ляща́ти;
Влі́зти в у́хо див. вла́зити;
В одне́ (одно́) ву́хо (у́хо) впуска́ти / впусти́ти, а в дру́ге (дру́гим) випуска́ти / ви́пустити див. впуска́ти¹;
Луна́ти (стоя́ти) у ву́хах (рідко в у́хах) див. луна́ти;
Прихиля́ти / прихили́ти [своє́] ву́хо (рідко у́хо) див. прихиля́ти.
Словник української мови (СУМ-20)