фарисей
ФАРИСЕ́Й, я, ч.
1. У Стародавній Іудеї – послідовник релігійно-політичної течії, що виражала інтереси заможних іудеїв і відзначалася фанатизмом та надмірною увагою до зовнішніх проявів релігійності.
Аж глядь, Межи раввінами дитина, Її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! – Горе вам, Учителі архієреї! – І дивувались фарисеї І книжники його речам (Т. Шевченко);
Надбігла юрба іудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомін на майдані (Леся Українка).
2. перен. Лицемірна людина; святенник, ханжа.
Вона заночувала в одного чоловіка, цілий вечір навчала не ходити до церкви, молитись дома, звала попів фарисеями (Н. –Лев., IV, 1956, 156); Хіба не пробували спалити його [Ш. Руставелі] поему двісті-триста років тому свої ж церковники і фарисеї? (П. Тичина);
– Підеш та хоч покажешся людям у церкві. А то вже за тебе пальцем на мене тикають фарисеї усякі (П. Козланюк).
Словник української мови (СУМ-20)