цвірінькати
ЦВІРІ́НЬКАТИ, аю, аєш, недок.
1. Видавати звуки “цвірінь-цвірінь” (про горобців та деяких інших птахів); щебетати.
Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна (Б. Грінченко);
Дмухне вітрець, – замають ганчірки, Захилитає страхопуд руками. Лякаються, цвірінькають пташки! Іде переполох між горобцями! (А. Кримський);
До вікон Горобчик прибився, цвірінькав: жив! жив!.. (І. Нехода);
Ось, весело цвірінькаючи, хвиляста пролетіло зграйка жвавих красунів щигликів, чижів і коноплянок (О. Копиленко).
2. Видавати характерні тріскотливі звуки (про цвіркунів, коників); сюрчати.
В хаті було тихо: тільки солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом (М. Коцюбинський);
Під піччю цвірінькав цвіркун (О. Десняк);
// Про подібні звуки, утворювані різними предметами, інструментами.
Ніжно торкаючись, тихо співають медалі, і срібно цвірінькає мідь по червленій емалі (С. Голованівський);
Той [цирульник] усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду (З. Тулуб).
3. перен., розм. Говорити швидко, голосно.
– Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут – хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, – цвірінькав Проценко (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)