цілина
ЦІЛИНА́, и́, ж.
1. Ще не оброблювана, не орана земля.
Народ зійшовсь та гук такий підняв, Мов цілину п'ять плугів орють (Є. Гребінка);
Онися скопал цілину довгою смужкою, засіяла квітками й звеліла Моссаковському прочистити туди доріжку (І. Нечуй-Левицький);
Яресько окинув очима степи: яка земля! Цілина не рушена... (О. Гончар);
// Недавно освоєні землі.
[Ольга:] Наш факультет збирається їхати на цілину (О. Корнійчук);
– Наша молодь зуміла швидко і ефективно завоювати цілину (М. Чабанівський);
// перен. Те, що не зазнало людського впливу, незаймане, необроблене.
[Ізоген:] Та ти ж їх просвітив Христовим словом: [Мартіан:] Зерно зродило плід занадто буйний, упавши на добірну цілину (Леся Українка);
– Гюлле – це паросток зеленої лози, що з нього можна гнути все, – міркував Ремо. – Її мозок – це цілина, де можна [може] буйно розцвісти і дати плід всяка рослина (Олесь Досвітній);
Велетенський плуг, що переорює стару цілину життя, увійшов у поезію Тичини образом нового епосу (А. Малишко).
2. Місце без доріг, неходжене, неїжджене.
Не йшов плаєм коло ріки, а пішов упоперек, через верх, без дороги, направці лісовою цілиною (Г. Хоткевич);
Він без дороги йде все цілиною, з усмішкою твої стежки мина, і бачиш ти, що він вже під горою, де спить твоя царівна чарівна (Леся Українка);
Сахно побачила, як мотоцикли відокремились від гурту, звернули з дороги на цілину й побігли їй навперейми (Ю. Смолич).
Словник української мови (СУМ-20)