чудний
ЧУДНИ́Й, а́, е́.
1. Який викликає здивування; дивний.
Заснув. Снились якісь сни чудні (Марко Вовчок);
[Річард:] Та що се з матір'ю сьогодні, Белло? І ти якась чудна... (Леся Українка);
До обіду [Антін] спізнився, але ввійшов кроком легким і бистрим, з молодою лінією плечей і був як неприсутній. Марта помітила зміну. – Ти сьогодні якийсь чудний (М. Коцюбинський);
[Сергій:] Ти щось знаєш про Надійку? [Семен:] Чудний ти, що ж я можу знати про неї? (З. Мороз);
[Захарко:] Якась чудна у тебе сьогодня [сьогодні] балачка: з одного на друге перескакуєш, тільки докупи не збереш! (М. Кропивницький);
Якесь чудне почуття охоплює мене (П. Колесник).
2. Який викликає сміх; смішний.
Стоїть собі [цар], Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний (Т. Шевченко);
Та й чудний же він [отець Василь]. Як вирядиться було у нову свою халамиду (так він узивав), примаже височки оливою, візьме парасоль у руки – ну прямо реготатися з нього, та й тільки (Г. Хоткевич);
Хлопець знав дідову схильність до чудних слів (І. Багмут).
3. рідко. Те саме, що чуде́сний 2.
Слово – чудний дар природи (І. Франко);
Важкі роки пройшли над нами, і приємно тепер варити чудну сталь і згадувати наших бійців (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)