чудно
ЧУ́ДНО.
Присл. до чудни́й.
Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії [ті] музики та гопаки у такий смутний час (П. Куліш);
[Гайка:] Та невже ж Домаха і справді нас покинула? Як же чудно стало в хаті, неначе у пустці! (М. Кропивницький);
[Оленка:] Як вас чудно прозивають. [Гострохвостий:] Може й чудно (І. Нечуй-Левицький);
Чудно переставляли ноги коні і топтались на місці (Ю. Яновський);
– Скучила, Тимофію, за тобою .. – Чудно, – зверхньо погляне на неї (М. Стельмах);
// у знач. пред.
Йде Харитя селом і якось їй чудно. Ніколи не ходила сама так далеко від хати (М. Коцюбинський);
Чудно мені, але й приємно: я ще такий маленький, а мати вже величає мене солдатом... (П. Колесник).
Словник української мови (СУМ-20)