шелюга
ШЕЛЮГА́, и́, ж.
1. Верба гостролиста.
Гріло сонце, пахло рікою, розпареним листям шелюги і молоденьких осичок (І. Сенченко);
Хвилин з десять ідемо піском, вкритим густими кущами шелюги (П. Колесник).
2. збірн. Зарості верби гостролистої.
Праворуч під вербами річка леліє, Ліворуч у шелюзі гребля біліє (І. Вирган);
Торгують живим товаром, християнською кров'ю. Хапають дівчат, дітей, якийсь час переховують у шелюгах, у ямах, а тоді продають турчинові (Ю. Мушкетик);
Зашелестіли кущі, з шелюги, мовби вовна з мішка, висипали люди в кучматих шапках, коротких кожушках без рукавів (з газ.).
(1) Черво́на шелюга́ – червоний верболіз; красноталь.
Червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед сонцем цю ріку давню, ніби навмисне, щоб не висохла, – така вона мілка влітку – прославлена Збруч-ріка! (Г. Косинка);
Чимдалі ширшало розмите земснарядом озеро, підрізані береги разом з травою, з кущами червоної шелюги величезними скибами западали й тонули в ньому (С. Журахович).
Словник української мови (СУМ-20)