блідий
БЛІДИ́Й, а́, е́.
1. Без рум’янця; позбавлений природного кольору (про обличчя).
Біда — як жінка бліда, але ж лиха година, коли жінка — як калина (Укр.. присл.., 1955, 122);
Блідий, він ще дужче поблід і опустив на груди свою важку голову (Мирний, І, 1954, 320);
Дівчинка була захекана, бліда від хвилювання (Донч., V, 1957, 499).
2. Неяскравий, слабо забарвлений.
Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця (Коцюб., І, 1955, 341);
// Який слабо світиться, дає слабке світло.
Місяць блідий крізь туман прозира (Фр., XIII, 1954, 173);
Вгорі.., бліда при денному світлі, горіла велика електролампа (Коз., Вісімсот.., 1953, 51).
3. перен. Невиразний, недосконалий.
Не хочу перечитувати того, що написав, бо знаю, що воно бліде і не може змалювати розкішного гірського образу в Кузьмі-Дем’яні (Коцюб., III, 1956, 142);
Мені одно.. потрібно,.. Щоб річ, що я накреслив, виткав. Горіла, діяла, жила, Щоб не була блідим відбитком Чужого світла і тепла (Дор., Тобі, народе.., 1959, 66).
4. Уживається як складова частина різних ботанічних та інших назв-термінів.
Бліда поганка; Бліда неміч.
Словник української мови (СУМ-11)