бовкало
БО́ВКАЛО, а, с., діал.
1. Било (у дзвоні).
Юнак підскочив до нього [дзвона] і зірвав ковпачок з металевого бовкала (Донч., III, 1956, 358).
2. Калатало.
О, який то був знайомий стукіт — сухий і голосний звук дерев’яного бовкала, яке прив’язують коровам до шиї (Донч., VI, 1957, 149).
Словник української мови (СУМ-11)