бридко
БРИ́ДКО. Присл. до бридки́й.
Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться (Шевч., II, 1953, 169);
А щодо мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому! (Л. Укр., V, 1956, 63);
// у знач. присудк. сл.
"То бридко!" сказав я, а нишком додав: "Яка ж бо ти добра, серденько!" (Сам., I, 1958, 128);
Дівчині було бридко, розуміла, що принижує себе, але їй конче треба було знати правду (Дмит., Наречена, 1959, 226).
Словник української мови (СУМ-11)