бурхати
БУРХА́ТИ, а́є, недок. Діяти, виявлятися з великою руйнівною силою (про стихійні явища — вогонь, воду, вітер та ін.); бушувати.
І вітри зачали бурхати, Аж човни на морі тряслись (Котл., І, 1952, 87);
Вода бурхала коло самісінького порога (Н.-Лев., II, 1956, 390);
Вогонь бурхав, скаженів, мов лютий звір, кидався на все, що могло горіти, вихоплювався там, де його й не сподівались (Коцюб., І, 1955, 121);
*Образно. Над панським палацом бурхало, стугоніло полум’я людського гніву (Горд., І, 1959, 325).
Словник української мови (СУМ-11)