бідаха

БІДА́ХА, рідко БІДА́ГА, и, ч. і ж. Той, хто зазнає або зазнав якоїсь біди, кривди, прикрості; бідолаха.

Прийшлось бідасі пропадать (Греб., І, 1957, 43);

До пана спершу прилетів гонець, А там і бранця привезли, бідаху, Що тріпотався од дурного страху (Рильський, II, 1956, 25);

[Кирило:] Пізнав [Харко], бідага, що вигодував гадюку коло свого серця, пізнав — та пізно вже… (Мирний, V, 1955, 142).

Значення в інших словниках

1. бідаха — біда́ха іменник чоловічого або жіночого роду, істота рідко  Орфографічний словник української мови
2. бідаха — бідага, -и, ч. і ж. Той, хто зазнав або зазнає якоїсь біди, кривди, прикрості; бідолаха.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. бідаха — БІДА́ХА, рідко БІДА́ГА, и, ч. і ж. Той, хто зазнає́ або зазнав якоїсь біди, кривди, прикрості; бідолаха. Прийшлось бідасі пропадать (Є. Гребінка); Оце ж копиль пером крутили, Покіль бідаху засудили (П.  Словник української мови у 20 томах
4. бідаха — див. бідний; бідолаха  Словник синонімів Вусика
5. бідаха — Біда́ха, -хи, -сі; -да́хи, -да́х (сп. р.)  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
6. бідаха — Бідаха, -хи об. Бѣдняга, бѣдняжка, горемыка. Г. Барв. 76. І гостя (цапа) в трития в кошару мусять гнать. Прийшлось бідасі пропадать. Греб. ум. бідашка, бідашечка. Шух. І. 198. ЕЗ. V. 145.  Словник української мови Грінченка