видиратися
ВИДИРА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ВИ́ДЕРТИСЯ і ВИ́ДРАТИСЯ, деруся, дерешся, док.
1. З труднощами вириватися від кого-небудь або вибиратися звідкись.
— Одчепіться од моєї душі!.. — крикнула Василина й насилу видерлась з бурлацьких рук (Н.-Лев., II, 1956, 101);
Він з рук п’ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 82);
Ось за лісом, напевне, почнуться села, хутори… Аби тільки видертись з цієї глушини (Донч., III, 1956, 75);
// перен., розм. Відшукуватися, знаходитися (про кого-небудь небажаного).
— В мене.. на поле наслідників нема, хіба, може, десь видереться якась рідня, — десята вода на кисіль (Н.-Лев., IV, 1956, 193);
— Ця [панна] навчить, як треба господарити! — казали в економії, — в цієї і трісочка не пропаде марно… І де воно видралося тут отаке зілля (Вас., II, 1959, 64).
2. З труднощами, здебільшого допомагаючи собі руками, вибиратися, вилазити нагору, на високий предмет.
Настя зирк — та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор (Вас., І, 1959, 223);
Крекчучи, я почав видиратися по драбині (Мур., Бук. повість, 1959, 232);
Перед ним всі розступились. Він же видерся на скелю (Л. Укр., IV, 1954, 137);
Андрій видрався на дерево (Довж., І, 1958, 223).
3. тільки недок. Пас. до видира́ти.
Словник української мови (СУМ-11)