видиратися
ВИДИРА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ВИ́ДЕРТИСЯ, ВИ́ДРАТИСЯ, деруся, дерешся, док.
1. Із труднощами вириватися від кого-небудь або вибиратися звідкись.
– Одчепіться од моєї душі!.. – крикнула Василина й насилу видерлась з бурлацьких рук (І. Нечуй-Левицький);
Ось за лісом, напевне, почнуться села, хутори... Аби тільки видертись з цієї глушини (О. Донченко);
Він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі (О. Ільченко);
// перен. Лунати, звучати.
Часом із веселого гамору раптом видирається звірячий, хижий зойк (В. Винниченко);
А крику, того страшного крику, який мав би видертися з горла матері, не було (Р. Іваничук);
// перев. док., перен., розм. Відшукуватися, знаходитися (про кого-небудь небажаного).
– В мене .. на поле наслідників нема, хіба, може, десь видереться якась рідня, – десята вода на кисіль (І. Нечуй-Левицький);
– Ця [панна] навчить, як треба господарити! – казали в економії. – В цієї і трісочка не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля (С. Васильченко).
2. Із труднощами, здебільшого допомагаючи собі руками, вибиратися, вилазити нагору, на щось високе.
Настя зирк – та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор (С. Васильченко);
Крекчучи, я почав видиратися по драбині (І. Муратов);
Перед ним всі розступились. Він же видерся на скелю (Леся Українка);
Андрій видрався на дерево (О. Довженко);
// розм. Виходити, з'являтися на небі (про небесні світила).
А тут ще виглянуло сонце. Воно видерлося з-за муру хмар і туману (І. Багряний);
// розм. Тягнутися вгору, чіпляючись за що-небудь (про рослини, що плетуться).
Город буяв, город не міг умістити всі посаджені зела: гарбузи й квасоля обвивали гінкі стеблини кукурудзи, видиралися на благенький паркан (із журн.).
3. тільки недок. Пас. до видира́ти.
У 1933 році у селян видиралися останні крихти врожаю, відбиралася надія на життя (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)