відгороджувати
ВІДГОРО́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДГОРОДИ́ТИ, оджу́, о́диш, док., перех.
1. Парканом, типом, стіною тощо відокремлювати когось або щось від кого-, чого-небудь.
Євдоким спокійно виходить із хати, дверима відгороджує від себе жінчину лайку (Стельмах, Хліб.., 1959, 585);
Смутний і невеселий сидів собі [Забрьоха] на лавці, у новій світлиці, що відгородив від противної хати (Кв.-Осн., II, 1956, 152);
Дід Харко роздав більшу частину пасіки по колгоспних дворищах, кожного вулика сам довів до пуття, поставив на новому місці, одгородив од скотини (Ю. Янов., II, 1954, 162);
*Образно. А вечір вже господарював у Вербівці, густо розкидав тіні, одгороджуючи від людей сонце (Іщук, Вербівчани, 1961, 161);
// Відокремлювати, відділяти собою кого-, що-небудь від когось, чогось.
Од.. грубки до другої стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од кімнати (Стор., І, 1957, 234);
Глибока розколина в кризі відгородила мандрівників зовсім від берега (Трубл., І, 1955, 335).
2. перен. Позбавляти зв’язку когось з ким-, чим-небудь; відокремлювати.
Не треба думати, що Вишенський так і хотів лишити своїх земляків у темноті та відгородити від решти світу, аби тільки врятувати їх православіє (Фр., XVI, 1955, 427);
Учитель Степан Васильович Левченко.. не відгородив себе од мужика ні вченою погордою, ні формою, ні пихатим словом (Стельмах, Хліб.., 1959, 34).
Словник української мови (СУМ-11)