відтавати
ВІДТАВА́ТИ, таю́, тає́ш, недок., ВІДТА́НУТИ, ну, неш, док.
1. Розморожуватися під дією тепла.
І полем, і лугом весна керувала! Я чув, як холодна земля одтавала (Щог., Поезії, 1958, 294);
Морожене рибне філе відтає при кімнатній температурі без води (Укр. страви, 1957, 115);
Калюжки, що звечора позамерзали, одтали (Мирний, III, 1954, 61);
— Зранку примерзне, а сонечко пригріє, і земля враз відтане (Л. Янов., 1, 1959, 420);
// Звільнятися від снігу або льоду під дією тепла.
Вікно од дороги затулене; в напільному, од степу — кружалками одтавали замуровані шибки (Вас., І, 1959, 300);
Стояв туман, гори відтанули (Панч, II, 1956, 336).
2. перен. Виходити із стану заціпеніння, туги, жалю і т. ін.; утрачати суворість, холодність; пом’якшуватися.
Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за, все своє коротеньке життя обласкана братом (Дім., І будуть люди, 1964, 101);
Сльози забриніли, І серце враз відтало аж до дна… (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 4).
Словник української мови (СУМ-11)