відьма
ВІ́ДЬМА, и, ж.
1. заст. За народним повір’ям — жінка, яка, знаючись з "нечистою силою", завдає людям шкоди; чаклунка.
Поки відьми ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам… (Шевч., І, 1951, 5);
Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком (Коцюб., ІІ, 1955, 333);
Гуцул лякався не тільки пана і жандарма, він жахався на кожному кроці відьми, упиря.. і всякого іншого чортовиння (Козл., Сонце.., 1957, 4).
2. лайл. Про нечепурну, розхристану або сварливу, злу жінку.
[Мати:] Ой, синоньку! Ой, що ж я набідилась з отею [отою] відьмою! (Л. Укр., III, 1952, 260);
Саму б її засадити,.. відьму, в оце смердюче.. пекло (Гончар, Таврія.., 1957, 104).
Словник української мови (СУМ-11)