вікувати
ВІКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. Проживати свій вік; жити.
То так він і жив собі, й добре йому велося все: .. вікував він собі гарненько з дочкою (Вовчок, І, 1955, 310);
— Хіба.. так удовицею й вікуватимеш? (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 171);
// Довго перебувати, жити де-небудь.
— Не вікувати ж мені, думаю собі, у наймах, треба б уже хоч клаптик свого поля мати… (Коцюб., І, 1955, 105);
— Не кури, — спокійно стримав його Максим. — Сіно підпалиш. — А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 80);
// перен. Завжди, постійно перебувати, знаходитися де-небудь (про предмети).
В світ дорогу, в світ дорогу! Де вікує сніг на кризі (Метл. і Кост., Тв., 1906, 60).
Словник української мови (СУМ-11)