гладун
ГЛАДУ́Н, а́, ч.
1. розм. Непомірно повна людина; товстун.
Над водою розлігся розпачливий зойк отця Миколая, який незграбно шубовснув у воду. — Рятуйте, ..потопаю… — На здоров&́8242; ячко, гладуне, — крізь зуби процідив Мар’ян (Стельмах, I, 1962, 508);
*Образно. Метушня й сіпанина продовжувалася зо чверть години. Але врешті-решт бджоли зіпхнули-таки всіх опецькуватих гладунів [шершнів] униз на землю й засапано стали обвіватися крилечками (Козл., Мандрівники, 1946, 50).
2. діал. Глек, глечик.
Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю (Коб., III, 1956,505).
Словник української мови (СУМ-11)