голосити
ГОЛОСИ́ТИ¹, ошу́, о́сиш, недок.
1. Голосно плакати.
Голодна дітвора голосить (Стор., І, 1957, 31);
Бідна Балашиха голосила; Балаш і собі плакав (Н.-Лев., II, 1956, 340);
*Образно. На Дніпро позирав [козак], ..Сині хвилі голосили (Шевч., І, 1951, 381).
2. за ким, над ким, по кому і без додатка, заст. Голосно причитати (при виконанні похоронного або весільного обрядів); тужити.
От покликали Настю, а замість її поставили другу жінку, щоб голосила над покійною (Кв.-Осн., II, 1956, 93);
Всі молодиці плакали й казали, що ніхто в цілому селі не вмів так гарно голосити, як молода Любка (Н.-Лев., II, 1956, 96);
Чому не заводить [ненька], не голосить по покійнику..? (Фр., І, 1955, 134).
3. Кричати, вигукувати що-небудь.
А дрібнота [дрібне панство] Уже за порогом Як кинеться по улицях Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити, Та верещать (Шевч., І, 1951, 248).
Гва́лтом голоси́ти — кричати в один голос.
Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: не до пари, не до пари! (Шевч., VI, 1957, 217).
ГОЛОСИ́ТИ², ошу́, о́сиш, недок., перех., діал. Поширювати, обнародувати.
Рутенців плем’я перед ним [князем] Хилило чоло покірно І голосило на весь світ Його славу безмірно (Фр., XIII, 1954, 421);
Судити когось на підставі факту, слова — годі! Здається, говоримо про когось правду, а ми голосимо неправду. В осуді когось треба великої обережності (У. Кравч., Вибр., 1958, 279).
Словник української мови (СУМ-11)