гончий
ГО́НЧИЙ, а, е.
1. мисл. Який швидко бігає, привчений гнати звіра (про породу собак).
Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить вже дичину (Коцюб., 1,1955, 399);
// у знач. ім. го́нчий, чого, ч.; го́нча, чої, ж. Собака цієї породи.
Троянці в роги затрубивши, Пустили гончих в чагарі (Котл., І, 1952, 181);
— Нехай коней сідлають та щоб гончих і хортів на швори позбирали! (Стор., 1, 1957, 290).
2. перен. Пов’язаний з гонитвою (у 1 знач.) за ким-, чим-небудь.
За обома джентльменами розіслано гончі листи (Фр., VII, 1951, 441);
Я рвонулась перед себе, але мене скоро завернули гончі поліцаї (Вільде, Пов. і опов., 1949, 35).
Словник української мови (СУМ-11)