гончий
ГО́НЧИЙ, а, е.
1. мисл. Який швидко бігає, привчений гнати звіра (про породу собак).
Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить вже дичину (М. Коцюбинський);
Собака в мене був, ох і собака, гончий собака! (Остап Вишня);
Полювали вони з собаками гончими на зайців та лисиць на Засуллі (Ю. Мушкетик);
// у знач. ім. го́нчий, чого, ч.; го́нча, чої, ж. Собака цієї породи.
Троянці в роги затрубивши, Пустили гончих в чагарі (І. Котляревський);
– Нехай коней сідлають та щоб гончих і хортів на швори позбирали! (О. Стороженко);
При колективному полюванні з гончими в жодному разі не можна стріляти звіра, коли він знаходиться на одній лінії із сусіднім мисливцем (з навч. літ.).
2. заст. Пов'язаний із діями слідчих органів, спрямованими на виявлення і арешт підозрюваного.
За обома джентльменами розіслано гончі листи (І. Франко);
Я рвонулась перед себе, але мене скоро завернули гончі поліцаї (Ірина Вільде).
Словник української мови (СУМ-20)