гур-гур
ГУР-ГУ́Р, виг., розм.
1. Звуконаслідування, що означає звук від удару, падіння, стукання і т. ін.
Як ірвоне [Катря] з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! (Вовчок, І, 1955, 230);
Гур-гур… торохнуло й покотилось щось над хатою (Вас., І, 1959, 124).
2. Уживається як присудок за знач. гу́ркати.
Та ось він звів очі і оглянув присутніх: малувато зібралось. Аж це в двері гур-гур, хтось зайти хоче, а не відчинить (Головко, І, 1957, 324).
Словник української мови (СУМ-11)