дзвенячий
ДЗВЕНЯ́ЧИЙ, ДЗВЕНЮ́ЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до дзвені́ти 1.
Пливуть і тануть передзвони, — Байдужі до житейських справ… Дзвенячим містом, Авіньйоне, Іще Рабле тебе назвав (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 85);
Просто на тебе падає з дзвенючим пронизливим свистом металевий хижак (Гончар, Людина.., 1960, 89);
Мов зливки золота із срібних лопат дзвінких раптом за спиною Котовського сипнув хто в потоки! Це його хлопці, горді за нього, ..сміхом дзвенючим сипонули..! (Тич., І, 1957, 272).
Словник української мови (СУМ-11)