дзьобнути
ДЗЬО́БНУ́ТИ, дзьо́бне́ і рідко ДЗЮ́БНУ́ТИ, дзю́бне́, док. Однокр. до дзьо́ба́ти і дзю́ба́ти.
Звільнив обережно Василь синицю, Та вона встигла його дзьобнути за палець (Коп., Як вони.., 1961, 116);
Вражий півень, як живий — тільки не дзюбне! (Вовчок, VI, 1956, 293);
*Образно. Коли Василько з Грицем добігли до городів, біля них у землю дзьобнуло зразу дві кулі (Панч, Гарні хлопці, 1959, 80).
Словник української мови (СУМ-11)