диво
ДИ́ВО, а, с. Те, що викликає подив, здивування; чудо.
Чого тепер не роблять люди! Без коней їздять, — ще колись І не такеє диво буде (Гл., Вибр., 1957, 102);
— А казали, що ніби у цій Америці такі дива бувають, пробі, злидень такий, приміром, як я, може мільйонером стати.. — не без гумору зауважив Луцик (Цюпа, Назустріч.., 1958, 164);
// Стан, викликаний здивуванням.
[Прісцілла:] Тут Круста? (Німіє з дива і з жаху). [Круста:] Я, здається, не Медуза, а господиня наче скам’яніла, угледівши мене (Л. Укр., II, 1951,402);
// у знач. присудк. сл. Дивно, чудно.
Найбільше припала до того [прибирання] губернія. Та й не диво: вона недавнечко відбула свою місячну ярмарку, закурилася та замурзалася (Мирний, III, 1954, 255);
— Ватікан я бачив І отця святого в Ватікані. Але й то, панове, ще не диво (Л. Укр., І, 1951, 100).
◊ Ди́вом ви́жити (зберегти́ся, уцілі́ти і т. ін.) — вижити (зберегтися, уціліти) несподівано, неждано.
Гортаючи старі свої папери, Що дивом вижили у дні війни, натрапив я на книжку записну (Рильський, Мости, 1948, 12);
Ди́во ди́вне, нар.-поет. — те саме, що ди́во.
Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! (Шевч., II, 1953, 79);
З до́брого ди́ва — невідомо чому, без причини, ні з того ні з сього.
З доброго дива сталося (Номис, 1864, № 7881);
Не знать з чого, з доброго дива обрадіє [Катря]; тоді співає, всміхається (Вовчок, І, 1955, 194);
Біля самого двору Левко зупинився і з доброго дива засміявся (Стельмах, Хліб.., 1959, 72);
На ди́во — надзвичайно.
Найстарша дочка Василина була на диво гарна (Н.-Лев., II, 1956, 29);
Ранок наступного дня був на диво теплий, ясний (Шиян, Гроза.., 1956, 43).
Словник української мови (СУМ-11)