довіряти
ДОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ДОВІ́РИТИ, рю, риш, док.
1. неперех., кому, чому. Вірити кому-, чому-небудь, покладатися на кого-, що-небудь.
Він ..батькові не довіряв (Котл., І, 1952, 112);
Дома, в школі, в піонерах і комсомолі не лише на словах, а всім життям її вчили довіряти своїй людині (Коз., Сальвія, 1956, 354).
2. перех. Виявляти довір’я, доручати, передавати кому-небудь когось, щось.
Він знав, що, довіряючи йому пост начальника райполітвідділу, партія чекала від нього більшовицької боротьби за оздоровлення транспорту (Донч., І, 1956, 379);
Для здоров’я дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, ..але пані боялася довірити їм дитину (Кобр., Вибр., 1954, 86);
Він цілковито погодився з Мандрикою, що серед тих півтисячі солдатів запасного полку хіба що сотня набереться таких, котрим можна без риску довірити зброю (Головко, II, 1957, 548).
3. перех. Ділитися з ким-небудь своїми думками, таємницями і т. ін.
— Не довіряй таємниці другу своєму, бо у друга твого є ще ближчий друг (Логв., Літа.., 1960, 104);
Багато є людей, які не вміють тримати свою радість і своє горе в собі — вони мусять їх негайно довірити іншим (Смолич, Розм. з чит., 1953, 12);
Кому довірити свої молодечі інтимні почуття — цьому навчає лише багатюща життєва школа… (Ле, Право.., 1957, 13).
Словник української мови (СУМ-11)